Україна –
колиска талантів, народного мистецтва . Основні елементи українського одягу
мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської
Русі. Статусу національного символу український одяг набув у XVII – XIX ст. З
того часу традиційний одяг українців став складатися з кількох комплексів –
натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання. Обов’язковою
приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що
сукупно створювали образ етнічного вбрання.
Жіноча сорочка
– належить до найдавнішого одягу наших предків. Білий колір – це найхарактерніша
їх особливість.
Жіноча сорочка
довша за чоловічу, шиється із двох частин(верхня до пояса – з тонкішого
полотна, нижня з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали
нову). У молодих жінок зазвичай сорочки були краще та щедріше розшиті. У літніх
жінок сорочка була такою самою як, у молодиць, але вишивка була скромнішою,
стриманішою.
Як шотландський
кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка – вишиванка є
знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки :
волинські, слобожанські, полтавські тощо. Але все ж є у них щось спільне, що
усіх їх єднає.
Перш за все
справжня сорочка шиється із саморобного полотна льняного чи конопляного.
Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових – тонше,
вибілене. Святкова сорочка обов’язково мала вишивку (тому вона і називається
вишиванка).
Сорочка була
провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала
її тіло, оберігала від холоду і від злого ока. Вишивка також виконувала
оберегову функцію, вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів
та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.
Сорочка, вишита
матір’ю оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло
материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи
довгими вечорами.
Поверх сорочки
жінки колись одягали в будень до роботи запаску, а в свято плахту і попередницю
(фартух).
Запаска
складалася із двох вузьких пілок вовняної тканини, яка прикрашалася тканим
орнаментом, або вишивкою. Передню частину часто заміняв фартух із парчі, шовку.
Ще одним
цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Плахта – святковий стегновий одяг
із вовни. Плахта зовсім проста – це два полотнища, зшити до половини разом.
Плахту перегинали через пояс таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а
незшиті «крила», звисали з боків. Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай
підперезувалося крайкою – тканим, або плетеним поясом.
Ще українські
жінки поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки (безрукавки з
фабричної тканини),яка декорувалася вишивкою або аплікацією.
Кептар – хутряна
безрукавка, яку носили і жінки, і чоловіки Карпат та Прикарпаття. Кептар завжди
був дуже рясно прикрашений: вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та
смужками. Кептарі увійшли до жіночого одягу в середині ХІХ ст. Верхній одяг у
жінок складав – кожух – зимовий одяг із овечого хутра. Жінки носили і короткі
кожухи, їх називали – кожушанками. Перевагу надавали – білим кожухам.
Ще один поширений вид одягу – був – свита –
плащеподібний одяг із саморобного сукна
чорного або сірого кольору. Носили його в негоду. Свити й кожухи оздоблювалися
вишивкою та аплікацією.
Жіноче взуття,
типове як для Слобожанщини , Дніпропетровщини так і для Полтавщини – кольорові
чоботи – чорнобривці, пізніше – високі шнуровані черевики. Бідніші носили
постоли – м’яке селянське взуття, що робилося з одного шматка товстої, м’якої
шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допомогою мотузки або шкіряного
шнура.
Обов’язковим
додатком до жіночого одягу було гарне намисто, яке прикрашало шию. Найбільш
цінним вважались намиста із гранату, перлин, та коралів. Носили його і в будень
і в свято. Та зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір’я, що намисто
оберігає дівчину від застуди.
Серед традиційних
прикрас використовували і монети. Їх скріплювали між собою і носили разом із
намистом. Називали їх дукатами.
Великою популярністю
у жінок користувалися вироби з бісеру. Їх називали – ґердани. Ґердани – шийна
бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових
намистин, нанизаних на нитяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а
часом рослинний орнамент.
Український
віночок – не просто краса, а й оберіг, «знахар душі»,бо в ньому є чаклунська
сила, що біль знімає, здоров’я береже. Всього в українському віночку – 12
квіточок. І кожна лікар, оберіг. У віночок вплітали різнокольорові стрічки.
Кожний колір мав свій символ.
Коричневий колір – символ землі –
годувальниці.
Жовтий – символ
сонця, хліба.
Блакитний – символ води і неба, дає силу
і здоров’я.
Червоний – символ щирості, душевності.
Зелений – символ
рослинного світу, молодості.
І насамкінець – найкращою оздобою голови жінки були
парчеві очіпки, та хустки. Хустки прикрашали переважно геометричним орнаментом,
а пізніше увійшов у моду і рослинний. Особливо ж були поширені різноманітні
барвисті хустки.
Головним
елементом, як і жіночого вбрання, була вишита сорочка.
На заході вона
доходила майже до колін і носилася поверх штанів.
Виріз горловини
зав’язували на шнурок чи стрічку. На сході сорочка була коротша, забиралася у
шаровари. Вона мала широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше
були комір і нагруддя.
Чоловічий поясний одяг найдавніших часів – це – гачі –
вузькі сукняні штани. Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина
їх обтягувала ногу, а верхня – кріпилася на талії за допомогою шворки.
Гачі носили чоловіки
Західної України.
А чоловіки
Східної та Центральної України носили шаровари – дуже широкі штани, що їх
переважно заправляли у халяви. Вважається, що їх привезли до України козаки зі
східних походів.
Поверх сорочки
чоловіки Карпат та Прикарпаття носили кептар – хутряну безрукавку, яка завжди
була оздоблена вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.
А запорізькі
козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.
Український
чоловічий одяг зверху оперізується поясом.
Пояси були
різнокольорові ( червоні, сині чи зелені ) з шовкової, бавовняної чи вовняної
тканини. Кінці пояса завжди прикрашали китицями чи бахромою.
Чоловіки
Карпат носили шкіряні пояси – череси.
Черес – був зшитий уздовж із двох
складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей. До
ременів кріпилися: кресало, протичка для люльки, підвішували до великого ременя
складний ніж, металевий топірець.
Пояс у давнину також служив оберегом, своєрідним
талісманом. Вважалось непорядним вийти на люди без пояса.
На голови
чоловіки одягали шапки з овчини або іншого хутра.
В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим
небом з непокритою головою – гріх для чесного чоловіка. В народі з’явилося
прислів’я « Без шапки, мов злодій ходить». Ходити з непокритою головою
дозволялося лише на похоронах та біля церкви.
Переступаючи поріг хати, треба було скинути шапку.
Чоловіки Західної України носили капелюх – головний убір
з товстої, м’якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня, тощо.
У літню спеку носили солом’яні брилі. Їх плели переважно
пастухи під час випасу худоби в полі.
Верхній одяг був такий, як і у жінок.
Свити і
кожухи – шили з чорного чи коричневого сукна, а в давнішні часи з білого. Їх
оздоблювали вишивкою, чи аплікацією.
Поли й
поділ обшивалися хутром, на комір бралося кращої якості. Чоловіче взуття було
таким.
Бідніше селянство одягало на ноги постоли – стягнуті
шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині плетені з лика – личаки. Заможніші
носили чоботи – чорні юхтові, або хромові з високими м’якими халявами.
Про чоботи існує також прислів’я: « У ледачого хазяїна і
чоботи з ніг украдуть».
Домашнє завдання : Створити ескіз сучасного жіночого або чоловічого одягу з елементами народних традицій
